Нигде не могу найти . Не могли б накидать информация об устройстве Речи. Особенно о войтах. Градопровителей Тиунов. Ипатов. Хотел бы больше узнать как у них гос-во устроено особенно административный уровень.
- Авторизуйтесь для ответа в теме
#1 Вильгефорц
- Сирома
- 463 сообщений
Брат Сардельерам
Отправлено 16 марта 2017 - 01:16
- 0
Три больших человека: король, священник и богач. Между ними наемник из простолюдинов. Каждый из больших людей требует от наемника убить двух других. Кто останется жив? Кто умрет?
-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Отрывок из Битвы Королей Джордж Мартин
Никнейм был изменён с MSAT на Вильгефорц
Это подпись будет отображаться до 08.03.2018
#2 Anri
Отправлено 19 марта 2017 - 20:02
С тех пор, как в 1572 г. со смертью Сигизмунда Второго Августа прервалась династия Ягеллонов, польские короли стали избираться (с 1573 г.). Первый избранный король – герцог Анжуйский Генрих (Валуа) подписал «Articuli Henriciani», которые закрепили принцип выборности короля, минимизировали его права и передали власть в руки дворянства, а фактически – в руки его верхушки (магнатов). Таким образом, права шляхты были надлежащим образом гарантированы и с тех пор могли только еще больше расширяться, в то время как права монарха должны были только все более и более сокращаться. Этот процесс приведет в дальнейшем к появлению института сенаторов-резидентов, надзирающих за действиями короля, и к торжеству принципа «liberum veto» (в середине XVII в.).
Органом политического господства шляхты был вальный сейм Речи Посполитой. На этом сейме решались все важные вопросы государственной жизни. «Обычно вальный сейм состоял из трех “станов”, или чинов Речи Посполитой: короля, сената и земских послов. Впрочем, присутствие короля не было обязательным. Король мог и издали сноситься с сеймом, делать ему различные предложения и утверждать состоявшиеся на нем постановления. Для состава сейма необходимо было присутствие сената и земских послов»[111].
Сенат представлял собой совет при короле. Первое место в нем занимал архиепископ гнезненский (Гнезно – первая столица древнего польского государства). Он же являлся примасом (главой) католической церкви Речи Посполитой, легатом Папы Римского, а с 1573 г. имел титул «Interrex», то есть исполнял обязанности короля во время «бескоролевья». «Сенат был королевским советом на сейме и вне оного. В экстренных случаях король созывал на совещание всех сенаторов, но обыкновенно он имел при себе так называемых резидентов, без совета с которыми не мог ничего предпринимать. Сейм на каждые два года назначал 16 резидентов, которые по полгода в числе четырех человек находились при особе короля; с 1641 года стало назначаться уже 28 сенаторов»[112]. Члены сената рекрутировались из числа высшего римско-католического и греко-католического духовенства, а также высших чинов государства: каштелянов (комендантов), воевод и министров.
Главная роль на сеймах принадлежала посольской избе, состоявшей из послов-депутатов от шляхетского сословия. Именно в посольской избе происходили наиболее оживленные (если не сказать больше) дебаты, здесь обычно принимались решения, которым, как правило, подчинялся сенат и которые утверждал (или, часто, вынужден был утвердить) король.
Посольская изба формировалась следующим образом: «Земские послы выбирались шляхтой на местных поветовых сеймиках, называвшихся предсеймовыми или посольскими. <…> Шляхта выбирала послов в числе, установленным законом для каждого воеводства, земли или повета, начиная от 1 и до 8»[113]. Послы получали от избравшей их шляхты инструкцию, в которой выражались ее желания относительно предметов, подлежащих обсуждению на сейме. Со своей стороны они обещали неукоснительно следовать полученной инструкции. После посольских сеймиков собирались генеральные сеймики по отдельным провинциям. В этих сеймиках принимали участие уже и сенаторы. На них принимались решения о совместных действиях на уровне провинции (Великопольши, Малопольши, Мазовии, Литвы).
Законодательство 1573 г. предписывало собирать сеймы через каждые два года. Такие сеймы назывались ординарными или шестинедельными по их продолжительности. В случае необходимости могли созываться чрезвычайные сеймы, именуемые экстраординарными, или, в соответствии с их продолжительностью, двухнедельными. Два раза подряд сеймы должны были собираться в Варшаве, а в третий раз – в Гродно.
В XVII в. решение сейма могло быть сорвано всего одним голосом «против», так называемый принцип «liberum veto». Это считалось возможным, так как сеймовый посол представлял не самого себя, а всю избравшую его поветовую шляхту.
Сеймовые совещания были открыты для публики. По окончании работы сейма по воеводствам, землям и поветам собирались реляционные сеймики, на которых послы отчитывались об исполнении ими миссии и зачитывали сеймовые конституции (принятые сеймом постановления). Эти конституции имели силу общегосударственных законов.
Король избирался на элекционном сейме, согласно обычаю, специального закона на сей счет не существовало. «Время собрания этого сейма определялось на первом сейме, созывавшемся в безкоролевье примасом-архиепископом и называвшемся конвокационным. Для избрания короля съезжались не только обычные члены сейма, то есть сенаторы, шляхетские послы, но и вся масса шляхты <…> и представители наиболее значительных мест – Гданьска, Торуня, Эльблонга, Познани, Варшавы, Кракова, Люблина, Каменца-Подольского и Вильны»[114]. Во время этого сейма действовал специальный каптуровый суд из трех сенаторов и двенадцати шляхетских послов. Король должен был избираться единогласно, то есть из всей массы присутствующих ни один не должен быть «против» данной кандидатуры. Король вступал в права только после коронации в Кракове, при этом он должен был подтвердить права Речи Посполитой (шляхетской республики). После чего происходил коронационный сейм, на котором особым актом король еще раз подтверждал права и вольности шляхты.
Король был главой центрального правительства Речи Посполитой (магистратуры). В состав его правительства входили министры. Полномочия этого правительства были не слишком велики. Первым министром был маршалок великий (министр двора), исполнявший полицейские и судебные функции в местопребывании короля в данный момент и на милю в окружности. В сенаторской избе он следил за порядком, соблюдением почтительности к особе короля и отвечал за безопасность. Он также исполнял обязанности придворного квартильера. В этой многотрудной деятельности ему помогал маршалок дворный, принимавший частные прошения на имя монарха. По обеспечению порядка и безопасности в покоях короля обоим маршалкам помогал подкоморий великий (обер-камергер). Важным лицом администрации был канцлер, хранитель большой государственной печати, начальник государственной канцелярии.
«Канцлер на сеймах составлял и читал тронную речь от имени короля, программу сеймовых совещаний, давал от имени короля ответы на аудиенциях, вел переговоры с иностранными послами, прикладывал большую государственную печать к грамотам до иностранных правительств, к универсалам, к судебным «позвам» и «вырокам», к привелеям на уряды и имения. При этом канцлер следил, чтобы в документах, исходящих из государственной канцелярии, не было ничего противного королевскому достоинству и народным (шляхетским – Б. Д.) правам и обязан был делать королю представления, если король издавал какие-либо письменные распоряжения, противные законам Речи Посполитой. Под начальством канцлера находился и государственный архив, или так называемая коронная метрика, находившаяся в заведовании метриканта. Канцлер был также и председателем надворного, или асессорского, суда, в том случае, если на нем не было короля»[115]. Канцлеру помогал подканцлер, хранитель малой государственной печати и начальник меньшей государственной канцелярии. Существовала еще и должность секретаря великого, который ведал тайной государственной перепиской. На нее назначалось духовное лицо. Заведующие большой и меньшей государственных канцеляриями – регенты, как уже ясно из вышеизложенного, подчинялись непосредственно канцлеру и подканцлеру, соответственно. Они тоже считались министрами. Министрами были гетман великий (главнокомандующий войсками) и его заместитель гетман польный. У них в подчинении находились военные чины: польный писарь, генерал артиллерии, стражник, обозный и др. «Наконец, к министрам же принадлежал и подскарбий земский. Он собирал в скарб земский все государственные доходы и вел им учет, выдавал деньги на государственные потребности по распоряжению сената или сейма и давал во всем отчет на каждом сейме. Кроме того, он управлял монетным двором, вакантными, не розданными староствами, а в безкоролевье и столовыми имениями короля. Его заменял в случае надобности его товарищ – подскарбий дворный…»[116]. Великое княжество Литовское имело тот же комплект министров.
Таким образом, органы центрального управления Речи Посполитой отличались, с одной стороны, крайней громозкостью и неповоротливостью законодательно-контрольной власти (сейма), а с другой – крайней слабостью королевской власти и правительства, подотчетного, фактически, одному сейму. «В деле управления Речь Посполитая отличалась самой широкой децентрализацией. Большая часть дел вершилась не в центре государства, не королем и его министрами, а в областях – местными правителями и урядниками»[117].
Рассмотрим теперь областное управление Польско-Литовского государства. Со времен Люблинской Унии 1569 г. Речь Посполитая делилась на три провинции: Великопольшу, Малопольшу и Литву. Коронные провинции (великопольские и малопольские) делились на воеводства и земли, которые, в свою очередь, делились на поветы. Лифляндское воеводство считалось достоянием и Короны, и Литвы. Кроме того, государство имело вассальные владения: герцогство Курляндское, герцогство Прусское и два поморских повета (Бытовский и Лауэнбургский), которыми владели сначала поморские князья, а затем курфюрсты Бранденбургские. Вассальные территории управлялись их владельцами. Гражданская и военная власть в воеводствах принадлежала воеводам. Воевода был урядником короля, главой всей шляхты воеводства, интересы которой он представлял в сенате, которой руководил на войне и на местных сеймиках. Воеводы назначались из местных крупных землевладельцев (магнатов), а в землях Полоцкой, Витебской и Жмудской даже с согласия местной шляхты. Под началом воевод состояли каштеляны – предводители шляхетских военных ополчений поветов. Они тоже назначались из числа местных землевладельцев и заседали в сенате. Судебные функции (и исполнение приговоров высших судебных инстанций) в округах и поветах исполняли старосты гродовые. Им помогали подстароста, судья гродский, писарь и регент (нотариус). Гражданские же дела между шляхтой разбирали суды земские и подкоморские. Подкоморские суды разбирали исключительно дела о межевании земель. Староста, имевший власть сразу над несколькими поветами, назывался генералом. Шляхтичи могли аппелировать на приговоры всех трех шляхетских судов (гродского, земского и под коморского) в трибуналы (Коронный или Литовский – по принадлежности). Члены трибуналов избирались из сенаторского и рыцарского класса на ежегодных депутатских сеймиках. Эти же сеймики избирали каноников для разбора дел между представителями духовенства. Приговоры этих трибуналов были окончательными, в ряде случаев дело могло быть передано далее в сеймовый суд. В делах не имущественного, но личного характера дела духовенства разбирали (в порядке роста инстанции) епископский, примасовский суды и, наконец, нунциатура. Мещане судились в местной раде (бурмистрами и радцами) по гражданским делам, а по уголовным – в местной лаве (войтом и лавниками). В случае тяжбы между евреем и христианином суд производил сам воевода. Аппеляция от местных мещанских судов шла в надворный асессорский суд (канцлер и чины, ему подчиненные), далее в надворный реляционный суд (король, сенаторы и министры). Последняя из перечисленных инстанций рассматривала и другие важные дела, например, об ущемлении религиозной свободы.
Из описанного выше видно, что и судебная система Речи Посполитой была весьма многоступенчатой и запутанной. Кроме того, она, как и положено в феодальном государстве, носила ярко выраженный сословный характер.
Еще одной особенностью Речи Посполитой как государства были так называемые конфедерации, которые являлись своеобразным оружием защиты государства от последствий практики применения «liberum veto». «Поляки, когда государственные интересы требовали принятия во что бы то ни стало известных решений, не обращали внимания на несогласие меньшинства. В таких случаях Речь Посполитая как бы распадалась и формировалась заново из согласных элементов, которые и составляли конфедерацию. Конфедерация составлялась обыкновенно в безкоролевье на конвокационном сейме. Для принятия мер по безопасности государства сейм объявлял себя генеральной или каптуровой конфедерацией и ставил свои определения уже не единогласно, а по большинству голосов. Кофедерации формировались иногда и при королях для достижения известной цели. <…> Если ко времени конфедерации происходил очередной или экстренный сейм <…>, такой сейм, называвшейся конфедерацким, ставил решения по большинству голосов. Конфедерации существовали до тех пор, пока не достигали своей цели, после чего расходились»[118].
Следует заметить, что порядок представительства на конфедерацких сеймах был иным, чем на сеймах вальных, то есть обычных. Особенно же опасными для государства были частные конфедерации, собиравшиеся против короля с целью привлечения его к ответственности (низложения) за покушение на права и вольности шляхты или отдельных ее представителей. Такие конфедерации назывались рокотами и имели характер мятежа против короля.
Інституції вищої влади та їхні повноваження. Державна влада Речі Посполитої на землях України-Русі / Т.В.Чухліб
Інституції вищої влади та їхні повноваження Владна структура у Речі Посполитій поділялася на такі категорії: центральну, земську, гродську, військову та двірську26. Разом із тим державна влада у Речі Посполитій базувалася на основі одного стану – шляхти, яка була «народом політичним»* 27. Кожний польський, литовський та український шляхтич мав виборче право для обрання короля, сейму та сеймику. З огляду на своє військовослужбове (рицарське) походження шляхта стала найбільш привілейованим і заможним станом у країні.
Лише з представників шляхти (за невеликим винятком) складався державний владний апарат Речі Посполитої. Саме з шляхетського стану обирались або призначалися вищі, середні та нижчі державні службовці. Цікаво, що маєтності шляхтича охоронялися спеціальним імунітетом, адже вони були вільні від усіляких військових постоїв, а з будинку шляхтича не можна було когось забрати без його на те згоди. Шляхетство передавалось у спадок від діда до батька і від батька до сина.
Його можна було втратити лише у трьох випадках: по-перше, оголошення сеймом «баніції» чи «інфамії» за вчинки, пов’язані з втратою шляхетської честі (як-от убивСвої сумніви щодо вживання термінів «народ політичний» і «шляхетська демократія» для характеристики шляхти та політичного устрою Речі Посполитої висловив нещодавно французький історик Даніель Бовуа, який аргументував свою позицію тезою про те, що весь шляхетський загал ніколи не мав «реальної причетності до цієї так званої демократії».
102 Розді л 4 ство іншого шляхтича тощо); по-друге, якщо хтось із шляхтичів приймав до свого герба когось із нешляхтичів; по-третє, коли шляхтич, який проживав у місті став би займатися торгівлею чи шинкарством. Останнє положення, згідно з постановою сейму 1775 р., було відмінено, і міський шляхтич-купець уже не втрачав своїх особливих «прав і вольностей»28.
Саме вища і середня шляхта визначала суверенну владу в Речі Посполитій, якою вона наділяла короля – «кращого серед рівних» шляхтича. Як зауважив Д.Бовуа, лише певна частина шляхетського стану обирала не лише короля, а й «послів на сейми, місцевих суддів чи суддів Коронного трибуналу, одна володіла землею, одна роздавала сама собі численні почесні титули, до яких був таким ласим сарматизм, зрештою, одна-єдина тішилася з податкових пільг і писала для своїх представників у Варшаві сеймикові ухвали»29. У період між сеймами король був головою виконавчої влади. Король вибирався довічно сеймами на основі права елекції Vіrіtіm, тобто безпосередньо заможними представниками шляхетського стану. Разом із сеймом король також репрезентував і законодавчу владу, адже мав право законодавчої ініціативи і затвердження сеймових ухвал. Саме від його імені публікувалися сеймові постанови, які також називалися «конституціями». Але у ролі законодавця польський монарх насамперед виступав стосовно мешканців королівських міст, селян із королівських земель (так званих королівщин) та євреїв Корони Польської. Король мав право призначати всіх державних урядовців довічно та номінувати на сенаторські посади. Цікаво, що при цьому монарх не міг усувати з посад цих урядовців навіть у разі невиконання ними своїх обов’язків. Загалом же польський король своїми універсалами призначав близько 180 найважливіших річпосполитських урядів. Разом із Сенатом і посольською Ізбою король становив три основні «сеймуючі стани» країни.
Польський монарх також був верховним головнокомандувачем і керував закордонною політикою Речі Посполитої. До речі, у проведенні зовнішньополітичних заходів король був менш обмежений у повноваженнях, ніж усередині країни30. Король також головував у Сенаті й очолював сеймовий і надвірний (згодом – асесорський) суди з особливо важливих справ. Найголовнішим владним повноваженням короля була роздача ним у довічне володіння земельних маєтностей. Разом із тим, незважаючи на великі права, король був значно обмежений у своїй владі сеймом: по-перше, без згоди тогочасного парламенту він не мав право на одруження (з 1573 р.); по-друге, не міг одержувати нові землі та маєтки для себе і родини (з 1631 р.) і, по-третє, не в змозі був виїжджати за межі Польсько-Литовської держави (з 1641 р.).
За сеймовою конституцією 1573 р., допомагати королеві ухвалювати державні рішення мала так звана Постійна Рада яка, крім вищих коронних урядовців, складалася з біскупа, воєводи та двох каштелянів. На сеймі 1775 р. ця королівська рада стала вищим органом виконавчої державної влади, до якої входили порівну представники від Корони та Литви.
Дорадчі функції при королеві також здійснювала так звана Велика Королівська Рада (Panоwіe Rada), яка, по суті, дублювала Сенат. Згідно з рішеннями Люблінського сейму 1569 р., до неї входили сенатори-«резиденти»: гнєзнинський і краківський (інколи – львівський) католицькі архієпископи, єпископи, а також воєводи та каштеляни воєводств. Перед Люблінським сеймом 1569 р. у Великій Королівській Раді засідала 51 особа.
Крім безпосередніх наказів і розпоряджень, король здійснював державне управління за допомогою листів до всіх жителів Речі Посполитої, які називалися універсалами. Основна частина універсалу завжди розпочиналася типовою фразою:
«Усім і кожному особисто…», що до польської традиції написання королівських листів («Wszystkіm і kademu z оsоbna…») перейшла з латини – «Unіversіs et sіngulіs, praesentіbus et futurіs». Від першого слова «Unіversіs» й виникла назва «універсал», яка широко вживалася гетьманами Війська Запорозького протягом другої половини XVІІ – XVІІІ ст.
За королівськими універсалами скликалися загальнодержавні сейми та військові «посполиті рушення». Усі королівські універсали, накази, постанови та рішення, а також найважливіші постанови сеймів Речі Посполитої заносилися до спеціального архіву – Метрики Коронної і Литовської (пол. Metryka Kоrоnna і Lіtewska). Після Люблінської унії й прилучення до Корони Польської Київщини, Волині та Брацлавщини у королівській канцелярії була заведена Метрика Руська (або ж Волинська), до якої вносили записи включно до 1673 р.31 Усі метрики – Коронну, Литовську і Руську – укладали так звані більші (їх призначав канцлер) і менші (назначені під канцлером) метриканти-писарі.
Вони складали спеціальну присягу в тому, що будуть правдиво переписувати королівські та інші акти32.
Службовці королівського двору, що не виконували публічних обов’язків, звалися надвірними, щоб відрізнятися від «загальнодержавних» урядовців. Наприклад, поряд із великим коронним маршалком існував надвірний королівський маршалок, який наглядав за усіма службами (секретар, мечник, стольник, крайчий, чашник, підстолій, кухмістр, підкоморій, покойовий стражник, охмістр, хорунжий, очільники королівської піхоти та кінноти, гвардії, їздців, стайні) при дворі короля, а також капелан.
При королівському дворі функціонувало два надвірних підскарбія, які входили до Сенату. Вони укладали реєстри фінансових надходжень і видатків, збирали прибутки з королівських земель і накопичували їх у скарбі, виплачували платню найманому війську33.
Згідно з положеннями Pacta cоnventa, король мав призначати надвірних службовців лише з жителів Польщі, Литви та Русі, хоча чужоземців при дворах різних монархів Речі Посполитої завжди вистачало. Дружина короля хоча й не мала окремої канцелярії, але також тримала осібних надвірних. Двір останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського налічував 500 осіб урядовців і різної служби. До королівської канцелярії входило 36 урядників34.
Досить часто в Речі Посполитій виникали періоди безкоролів’я. У цей складний для країни час вищу державну владу тимчасово здійснювала каптурова конфедерація шляхти на чолі з примасом. Примасом обов’язково ставала особа, яка в ієрархії римо-католицької церкви мала чин гнєзненського архієпископа. Головний обов’язок примаса полягав у підготовці королівської елекції. Вибори складалися з таких етапів, як конвокація (утворення генеральної конфедерації шляхти), елекційний (на якому відбувалося обрання короля та укладення ним договірних статей зі шляхтою) та коронаційний (де новообраний монарх складав присягу і коронувався) сейми.
Положення про «вільну елекцію» було затверджене на Люблінському сеймі 1569 р. у такому варіанті: «обома народами щоб вже на вічні часи… один король керував, який спільними голосами від Поляків і від Литви обраний, а місце обрання 104 Розді л 4 в Польщі… якому обранню… повинні et ex debіtо Раду і всі стани Корони Польської і Великого князівства Литовського мають брати участь»35. Відтоді під час проведення виборів короля, що зазвичай відбувалися поблизу Варшави на полі в місцевості Воля, представники України-Русі ставали поруч зі шляхтичами Малопольщі.
Разом із королем найвищу державну владу в Речі Посполитій здійснював вальний (загальнодержавний) сейм. Чергові або ординарні сейми скликалися один раз на два роки і мали тривати не більше шести тижнів36. Крім того, у разі надзвичайних ситуацій скликалися позачергові (екстраординарні) засідання сеймів, які тривали не довше двох тижнів. Структура сейму Польсько-Литовської держави була двопалатною і складалася з посольської Ізби (палати) та Сенату. Ізба формувалась як представництво земських шляхетських сеймиків і складалася зі 170 послів37. Хоча членів Сенату призначав король, вони не вважалися його прямими підданими, а були королівськими радниками і разом із монархом уважалися «батьками» (пол. оjcamі) свого народу.
Після Люблінської унії в Сенаті засідало 15 єпископів, 35 воєвод, 14 королівських «міністрів», 31 воєводський каштелян, 47 «менших» каштелянів, а загалом – 142 особи. На зламі 1650-х – 1660-х рр. сенатором був гетьман Війська Запорозького, «великий князь руський», київський воєвода, православний шляхтич Іван Виговський.
Лише у 1790 р. до Сенату ввійшов не римо-католицький священик – уніатський (греко-католицький) митрополит Західної України. Тоді ж було ухвалено рішення щодо входження до Сенату ще 8 греко-католицьких єпископів. Наприкінці XVІІІ ст. у Сенаті налічувалося 171 місце. Сенатори не мали права виїжджати за межі Речі Посполитої без згоди сейму.
Повноваження сейму були визначені ще у 1505 р., згідно з так званою конституцією Nіgіl nоvі. Її основним положенням було те, що король без згоди земських послів і сенаторів не міг ухвалювати законодавчі акти, що стосувалися правового становища шляхти. Ця конституція також урівнювала у правах сенаторів і членів посольської Ізби.
Найголовнішими державними завданнями сейму були: ухвалення постанов внутрішньополітичного характеру, встановлення податків, скликання посполитого рушення, нобілітація шляхти, контроль за королівським урядом, згода щодо призначення на держуряди, ратифікація міжнародних угод Речі Посполитої тощо. На вальний сейм прибували посли від усіх воєводств країни.
Більшістю голосів на сеймах обирали головуючих – маршалків. Їх вибирали почергово з представників Великопольщі, Малопольщі та Литви. Маршалок одного сейму не міг керувати на наступному. Обраний голова назначав секретаря сейму і членів делегації до короля, щоб повідомити про своє головування. До обов’язків сеймового маршалка входило: слідкувати за порядком денним, надавати право виступу, закликати дотримуватися порядку, визначати день і час наступних засідань.
Вони також зачитували ухвали Ізби посольської перед королем і сенаторами. Досить часто маршалками сейму обиралися представники шляхетської України-Русі (які там народились або мали в ній маєтності).
Ухвалені на сеймі «конституції» поділялися на довготермінові й тимчасові, тобто такі, що мали діяти лише протягом певного часу. Для схвалення рішень потрібна була згода всіх учасників сейму. Спочатку сенатори по черзі висловлювали свою думку стосовно того чи іншого питання, після чого король або ж канцлер формулював основну думку (так звану конклюзію). Написанням остаточного тексту конституцій Розді л 4 займалася спеціальна комісія, яка обиралася з депутатів посольської Ізби на початку сейму й складалася з 4 осіб, які порівно репрезентували Корону Польську та Велике князівство Литовське38. Опрацьований у такий спосіб проект постанови оголошували перед закінченням роботи сейму, а потім він доопрацьовувався згідно із зауваженнями. Остаточно редагував постанову-конституцію сам король, яку після публікації польською мовою надсилали до воєводств для оголошення на реляційних сеймиках.
У містах проведення сеймиків сеймові конституції вписувалися до гродських книг.
Саме з цього часу вони набували правочинності для місцевої влади39. Усі сеймові правові постанови, а також статути в Речі Посполитій називалися уставами. Крім того, королівськими уставами встановлювався розмір податків для населення.
До Сенату обов’язково входили гнєзненський і краківський (почергово з львівським) архієпископи й усі римо-католицькі єпископи, а також 10 так званих міністрів від Корони Польської та Великого князівства Литовського – канцлери, підканцлери, великі й надвірні маршалки та великі підскарбії40. Крім того, членами Сенату були всі річпосполитські воєводи та каштеляни включно з жмудським (жемайтським) старостою. Згідно з ієрархією, найвищим серед духовних сенаторів уважався гнєзненський архієпископ, серед світських – краківський каштелян, а серед вищих державних посадовців – великий коронний маршалок41. За кожним сенатором і членом посольської Ізби закріплювалося певне місце сидіння, що відповідало престижності воєводств, а отже, їхньому політичному впливові. Важливість посольської Ізби засвідчувала її головна функція, що полягала в ухваленні спеціальних постанов, кожна з яких закріплювалася королівським підписом і таким чином ставала законом у межах Речі Посполитої.
За підрахунками вчених від 1573 до 1647 р. у Речі Посполитій відбулося 68 сеймів. Із них 45 засідань були звичайними, 11 – надзвичайними, 4 – конвокаційними, 4 – елекційними і 4 – коронаційними42. «Золотою шляхетською вольністю» вважалося право lіberum vetо (лат. вільно забороняю), за яким кожен депутат сейму міг заперечити те чи інше його рішення й у такий спосіб зірвати роботу шляхетського парламентського органу Речі Посполитої43. Відоме як право nіe pоzwalam, воно мало консолідувати послів від усіх земель держави на вальних сеймах. Це право остаточно утвердилося перед виборами на королівство Стефана Баторія. Коли на елекційному сеймі посли від різних воєводств висували різних кандидатів, то довгий час не могли дійти спільної думки, київський воєвода, український князь К.Острозький, від імені шляхти Київського та Волинського воєводств запропонував приймати ухвали лише за умови одностайного голосування всіх.
Довгий час lіberum vetо було тим механізмом, за допомогою якого сеймова меншість могла захистити свої права. Однак із часом сенатори, більшість з яких були великими магнатами-землевласниками, почали вміло використовувати цей принцип для блокування невигідних для них рішень. Єдиною противагою для «золотої вольності» стало право шляхти проводити свої зібрання – конфедерації. Від 1550 до 1600 р.
з 40 проведених сеймів було зірвано 9 засідань. Протягом першої половини XVІІ ст.
з 46 сеймових засідань зірвали всього 6, а в другій половині століття частка безрезультатних сеймів становила 1/344. Натомість із 15 скликаних під час правління короля Августа ІІІ Фридерика (1736–1763 рр.) відбувся лише один – вальний сейм 1736 р.
Право ветування кожним сеймовим делегатом того чи іншого рішення законодавчого зібрання впливало на погіршення міцності державного устрою та було обмежене лише після надзвичайного погіршення внутрішньополітичної ситуації у 60-х рр. XVІІІ ст.
Лише Конституція 3 травня 1791 р. скасувала цю правову норму.
Вищою апеляційною інстанцією для шляхетського стану був Коронний трибунал. Із його утворенням у 1578 р. щорічно (у вересні) відбувалися провінційні депутатські сеймики, на яких обирали представників до головної судової установи держави.
Членами Коронного трибуналу були обрані на провінційних сеймиках депутати – по 1-2 особи від кожного воєводства. Крім світських осіб, у трибуналі засідали й представники католицького духовенства. Судові справи, що надходили з українських земель Речі Посполитої, розглядали сесії (каденції), які наприкінці весни – на початку літа кожного року проводилися в Любліні. З часом свої трибунали утворювалися в межах воєводств. Зокрема, трибунал Київського воєводства виник у 1590 р.
Поряд із Коронним трибуналом діяв так званий Асесорський суд, який розглядав апеляції на вироки судів міст, суперечки між міськими громадами та магістратами, а також здійснював правове тлумачення королівських привілеїв щодо міст. Важливі функції виконував іще один вищий суд – референдарський. Він розглядав питання щодо королівських сіл і суперечки, що виникали під час розмежування королівських і приватних маєтностей. Контрольним органом щодо зазначених вище судів виступав сеймовий суд на чолі з королем, який відбувався під час проведення сеймів.
Судова система Речі Посполитої складалася з таких судів: королівського (трьох видів), асесорського, духовного (в тому числі нунціївського), едукаційного та шкільного, гродського, каптурового, комісарського, скарбового, компромісарського, копного, маршалкового, міського, підкормського, пограничного, поточного, референдарського, реляційного, сеймового, сільського, військового й обозного, бартного та ін.
Функції урядовця, які були схожими на повноваження прокурора, виконували у політико-правовій системі Речі Посполитої так звані інстигатори (від лат. іnstіgо – спонукати). На початковому етапі свого існування це були оскаржувачі у тих справах у королівських (реляційних, асесорських, референдарських) судах, які затягувалися.
Згодом компетенція інстигатора поширилася на злочини проти держави або володаря, на приватні справи, від розгляду яких відмовилися інші судові інстанції. Крім того, вони переймалися також занедбаними справами, де були відсутні інші ініціатори процесу. Інстигатор міг вносити скарги до трибуналу на державних урядовців, що розкрадали державний або королівський скарб. Після того, як набули чинності постанови сейму 1764 р., інстигатор міг утручатися до перебігу справ про фінансові зловживання в скарбових комісіях, а також обвинувачувати «міністрів», які зловживали становищем, і суддів, підозрюваних у хабарництві. Міг виступати у приватних справах за поданням потерпілої сторони. У Короні Польській інстигатори одержували «пенсію» розміром 6 тис. злотих щорічно45. Існувала також посада віце-інстигатора, який був заступником «великого» інстигатора.
Іще одним важливим елементом державно-політичного життя Речі Посполитої були шляхетські конфедерації. Спочатку вони збиралися лише у період безкоролів’я («генеральна конфедерація станів») для підтримки того чи іншого кандидата на королівський трон. Переделекційних «офіційних» конфедерацій відбулося всього дев’ять:
Розді л 4 після смерті Сигізмунда Августа у 1573 р., Стефана Баторія – 1587 р., Сигізмунда ІІІ – 1632 р., Яна ІІ Казимира – 1668 р., Міхала Корибута Вишневецького – 1674 р., Яна ІІІ Собеського – 1696 р., при Августі ІІ Саксонському – 1733 р. та Августі ІІІ Фридерику – 1764 р. На чолі кожної конфедерації стояв маршалок. Тишовецька конфедерація у 1655 р. мала на меті протидію шведській окупації Польщі, а тому надала великі повноваження коронним і польним гетьманам.
Голомбська конфедерація 1672 р. (в якій брали участь українські козаки на чолі з гетьманом М.Ханенком) утворилася для протидії опозиції магнатів на чолі з примасом Пражмовським, що виступали проти короля Міхала Корибута. У 1715 р. виникла Тарногородська конфедерація, яка протидіяла саксонським впливам Августа ІІ. Незважаючи на те що постанова «німого» сейму 1717 р. заборонила «великі» зібрання польської шляхти, вони й надалі продовжували відбуватися.
Великого поширення на українських землях Речі Посполитої шляхетські зібрання набули у XVІІІ ст. (зокрема, Барська конфедерація відбувалася протягом 1768–1771 рр.), що стало однією з причин повстання проти шляхетської влади на теренах Правобережної України. Досить часто конфедераційні акти вносилися до судових книг того чи іншого воєводства й таким чином ставали елементом правової системи Польсько-Литовської держави. Конфедерації поділялися на такі, що діяли на підтримку чергового монарха або ж проти нього. Останні дістали назву «рокошів» за назвою місцевості Ракосх, де на подібні сеймики збиралась угорська шляхта. Під час конфедерації шляхта мала право збирати свою вальну раду, яка часто ухвалювала рішення на противагу постановам варшавського сейму та королівським універсалам.
Конституція 3 травня 1791 р. заборонила проведення шляхетських конфедерацій.
3. Земські (місцеві) органи державного управління Важливою ланкою державної системи Речі Посполитої були регіональні зібрання шляхти – сеймики. Саме через них вища та середня шляхта реалізовувала своє право бути «політичним народом», а отже, брати участь в управлінні державою та виробленні загальнодержавної політики. Після Люблінської унії 1569 р.
таких налічувалося близько 70 (з них 24 приходилося на Литву) в усіх воєводствах республіки46. На елекційний сейм Станіслава Августа Понятовського у 1764 р. зібралося 5584 шляхтичі, тобто у середньому по 93 посли від кожного сеймику47. Значна частина сеймиків провадила свою діяльність на українських землях, тобто в межах Київського, Волинського, Брацлавського, Подільського, Руського, Белзького та Чернігівського воєводств48.
На засідання сеймику, який обов’язково відбувався напередодні варшавського сейму згідно з королівським листом, приїжджав чи приходив увесь загал місцевої шляхти. З її середовища обирався головуючий на сеймику – маршалок. Головним завданням цих шляхетських зібрань було висування послів на сейм Речі Посполитої та надання їм спеціальних наказів з власними вимогами. Воєводські сеймики ухвалювали так звані інструкції сеймикові (lauda), в яких виголошували всі потреби краю для їхнього затвердження на вальному сеймі Речі Посполитої. Одноголосно ухвалена 108 Розді л 4 земська сеймикова постанова (laudum terrestre) ставала елементом місцевого права.
При цьому правові норми різних воєводств часто мали свої особливості49.
Існували генеральні (де узгоджувалися позиції делегатів на сейм і сенаторів), елекційні (за скликанням воєводи на них висувалися кандидати до земських судових органів), каптурові (діяли під час безкоролів’я), депутатські (обирали депутатів до Коронного трибуналу)50 та реляційні (на яких сеймові посли звітувалися перед своїми виборцями) сеймики. Генеральний сеймик на теренах Малопольщі, куди адміністративно входили українські воєводства, відбувався у м. Корчин51. У тих містах, де відбувалися сеймики, їхні рішення вписували до гродських книг*, і саме відтоді вони набували правової чинності. Повноваження земських сеймиків, а через них і воєводської влади були надзвичайно великими. Зокрема, за правління короля Владислава ІV, згідно з рішеннями місцевих «парламентів», воєводства набували права мати власну скарбницю, куди збирали гроші з так званого чопового податку. А за часів Августа ІІ Саксонського у воєводствах за сеймиковими постановами творилися власні автономні військові уряди.
Земські (місцеві) органи державного управління. Державна влада Речі Посполитої на землях України-Русі / Т.В.Чухліб
Земські (місцеві) органи державного управління
Важливою ланкою державної системи Речі Посполитої були регіональні зібрання шляхти - сеймики. Саме через них вища та середня шляхта реалізовувала своє право бути «політичним народом», а отже, брати участь в управлінні державою та виробленні загальнодержавної політики. Після Люблінської унії 1569 р. таких налічувалося близько 70 (з них 24 приходилося на Литву) в усіх воєводствах республіки46. На елекційний сейм Станіслава Августа Понятовського у 1764 р. зібралося 5584 шляхтичі, тобто у середньому по 93 посли від кожного сеймику47. Значна частина сеймиків провадила свою діяльність на українських землях, тобто в межах Київського, Волинського, Брацлавського, Подільського, Руського, Белзького та Чернігівського воєводств48.
На засідання сеймику, який обов'язково відбувався напередодні варшавського сейму згідно з королівським листом, приїжджав чи приходив увесь загал місцевої шляхти. З її середовища обирався головуючий на сеймику - маршалок. Головним завданням цих шляхетських зібрань було висування послів на сейм Речі Посполитої та надання їм спеціальних наказів з власними вимогами. Воєводські сеймики ухвалювали так звані інструкції сеймикові (lauda), в яких виголошували всі потреби краю для їхнього затвердження на вальному сеймі Речі Посполитої. Одноголосно ухвалена
земська сеймикова постанова (laudum terrestre) ставала елементом місцевого права. При цьому правові норми різних воєводств часто мали свої особливості49.
Існували генеральні (де узгоджувалися позиції делегатів на сейм і сенаторів), елекційні (за скликанням воєводи на них висувалися кандидати до земських судових органів), каптурові (діяли під час безкоролів'я), депутатські (обирали депутатів до Коронного трибуналу)50 та реляційні (на яких сеймові посли звітувалися перед своїми виборцями) сеймики. Генеральний сеймик на теренах Малопольщі, куди адміністративно входили українські воєводства, відбувався у м. Корчин51. У тих містах, де відбувалися сеймики, їхні рішення вписували до гродських книг*, і саме відтоді вони набували правової чинності. Повноваження земських сеймиків, а через них і воєводської влади були надзвичайно великими. Зокрема, за правління короля Вла-дислава IV, згідно з рішеннями місцевих «парламентів», воєводства набували права мати власну скарбницю, куди збирали гроші з так званого чопового податку. А за часів Августа II Саксонського у воєводствах за сеймиковими постановами творилися власні автономні військові уряди.
Земська (воєводська та повітова) владна структура Речі Посполитої виникла на основі посад, які існували при дворах середньовічних князів. Найвищим земським урядником був воєвода, який обов'язково входив до Сенату та разом із каштеляном, підкоморієм і судовим старостою становив вищу, так звану гідну, або ж «дигнітарську» (пол. dygnitatrskie, латин. dignitates), ланку державної місцевої влади. Владними урядовцями у воєводствах, за постановою вального сейму 1611 р.**, були також так звані уряди (латин. officia): гродський староста, хорунжий, суддя, стольник, підчаший, підсудок, підстолій, чашник, ловчий, войський вищий, земський писар, мечник і войський менший52. Ці виконавчі посади (в тому числі й титулярні53) дублювались як на воєводському, так і на повітовому рівнях.
Адміністративне та військове державне управління в межах Речі Посполитої, як зазначалося вище, здійснювалося через уряд воєвод (palatinus). Зазвичай посаду воєводи обіймав один із найбагатших і найвпливовіших представників польської магнетерії та шляхетства. Його призначав король на довічне урядування.
Джерела засвідчують, що у Руському воєводстві посада воєводи з'явилася ще у 1432 р., а в Подільському - 1435 р. Спочатку до функцій воєводи належали: керівництво посполитим рушенням, головування на місцевих сеймиках, контроль за виборами земських урядників, нагляд за цінами, мірами і вагами у королівських містах, керівництво так званим вічовим судом, судочинство над єврейськими громадами тощо54. Поступово його повноваження як найвищого державного урядника краю зміцнювалися та розширювалися. Водночас владні функції воєвод обмежувалися привілеями місцевої шляхти. Особа, яка призначалася на воєводський уряд, автоматично входила до складу Сенату Речі Посполитої. Цікаво, що, згідно з сенатською ієрархією, Київський воєвода посідав спеціально закріплене 13-те місце, Руський - 15-те, Волинський - 16-те, Подільський - 17-те, Брацлавський - 32-ге, а Чернігівський воєвода посідав 36-те місце серед усіх 37 воєвод Речі Посполитої.
Історично склалося так, що найбільші владні повноваження з усіх українських королівських представників не лише в межах України-Русі, а й загалом Корони Польської мали воєводи Київського воєводства. Ними зазвичай були представники великих магнатських родин. Більшість із них майже не відвідували старовинну столицю Київської Русі, а їхні інтереси у воєводстві представляв підвоєвода55.
До повноважень каштеляна, що очолював гродську або ж замкову округу (так звану каштелянію), входили: допомога воєводі у наборі посполитого рушення, збір натуральних податків з військово-службового населення; командування замковою залогою та рицарством; розслідування злочинів тощо56. Після Люблінської унії 1569 р. воєводський каштелян обов'язково разом із воєводою входив до складу Сенату Речі Посполитої, а у владній ієрархії посідав місце відразу ж після воєводського уряду. Каштеляни воєводств називалися за містом, де знаходився їхній уряд. Наприклад, каштелян Руського воєводства називався львівським, а Подільського - кам'янецьким. Постанова Люблінського сейму 1569 р. поділила 87 каштелянів Речі Посполитої на три групи - 35 «великих», 49 «менших» і 3 «осібних» (краківський, віленський і троцький)57.
Після 1588 р. на території всієї Малопольщі, включно з українськими воєводствами, у кожній землі оформлюється сталий уряд підкоморія. Головним його обов'язком було розв'язання межових майнових суперечок, що досить часто виникали після земельних королівських надань місцевій шляхті. При цьому підкоморій розглядав не конкретну земельну суперечку, а сам акт розмежування спірної землі на підставі рішення земського суду58. З часом особисті судові функція підкоморія переходять до такої важливої інституції, як підкоморський суд. Заступником підкоморія був службовець, якого називали комірником. Він виконував обов'язки мірника земельних наділів та у земській службовій ієрархії посідав місце після гродських писарів. Комірник також допомагав складати земські підкоморські акти й мав володіти знаннями з геометрії. Крім нього, у межовій процедурі брали участь підкоморський писар, мірники та копачі.
Гродовий староста від імені короля здійснював адміністративні та судові повноваження на теренах королівського замку («гроду»), що був центром воєводства, землі або повіту59. Він також очолював гродський суд (про його компетенцію - нижче), здійснював поліційні функції та мав право виконувати вироки всіх судів, які діяли на підвладній йому території. Головним обов'язком земського хорунжого була підготовка місцевого шляхетства до «посполитого рушення». Посади стольника, підчашого, під-столія, чашника, ловчого та мечника були гоноровими, тобто титулярними, адже вони не здійснювали жодних виконавчих функцій. Проте, наприклад, підчашого призначав король, і він, крім засідання на земських сеймиках, мав певний політичний вплив на земських урядовців.
Важливою була компетенція городничого, який відповідав за стан укріплень воєводства та наглядав за збором окремих податків з населення. Згідно з постановами сейму 1588 р., нижчий щабель в ієрархії земських урядів посідав войський, якого на українських землях називали «тивун» (латин. ciwun, пол. tywon). Його затверджував король після обрання на місцевих сеймиках. Під час «посполитого рушення» войський мав право на урядування в усьому повіті, а згодом він опікувався жінками і дітьми шляхтичів, які перебували на війні60. Земські урядовці староста, суддя, підсудок, писар і підкоморій отримували певні грошові доходи від діяльності судових канцелярій, проведення розмежування маєтків, а деколи - від митних зборів61. Згідно зі спостереженнями М.Крикуна, коли воєводства мали декілька комплектів земських урядів, між ними існувала ієрархічна підпорядкованість, хоча це не стосувалося ка-штелянства62.
Велике значення у державному устрої Речі Посполитої, як, до речі, й будь-якої ранньомодерної держави Європи, мало місцеве судочинство. На той час воно не лише виконувало судові функції, а й перебирало відповідальність за окремі ланки державного управління, особливо на місцевому рівні, де діяли гродські, земські й під-коморські суди. У містах діяли магістратські та війтівські суди, у невеличких містечках і селах - лавничі суди. Засідання гродських і земських судів діяли сесійно кілька разів протягом року. Вони розглядали головно цивільні земельні питання в межах свого адміністративного округу63.
На українських землях гродський суд був створений у результаті судової реформи 1564-1566 рр. і як становий кримінальний суд проіснував до 1782 р.64 Хоча ці суди формально мали розглядати кримінальні справи, пов'язані з нападами на шляхту, на практиці вони переймалися й різноманітними цивільними суперечками. Гродські судові канцелярії діяли постійно, а розгляди справ відбувалися під час 2-3-тижневих сесій (так званих рочків)65. Щорічно відбувалося до трьох таких рочків. Гродські суди номінально очолювали старости, яких у багатьох випадках заміщали судові підстарости. До складу суду входили регенти, старші підписки та підписки. Доручення суду виконували повітові возні.
У повітах українських воєводств Речі Посполитої діяли земські (повітові) суди, що створювалися для вирішення спірних справ місцевої шляхти. Переважно ці установи розглядали майнові та цивільні справи. До складу земського суду входили довічно обраний суддя, а також обрані на повітовому сеймику підсудок і писар. Компетенція земських судів на українських землях Корони Польської до кінця XVm ст. включно визначалася положеннями Другого Литовського Статуту 1566 р. й частково Третього Статуту 1588 р.66
Крім того, згідно з положеннями Литовського Статуту, на території Правобережної України (у Київському, Брацлавському та Волинському воєводстві) почали діяти підкоморські суди, які розглядали межові суперечки. Юрисдикції цих судів підлягали шляхетські землеволодіння, а у граничних спорах, що зачіпали межі королівщин, судочинство чинилося за участі королівських комісарів. Розмежування спірних селянських земель проводилося так званим доменіальним судом (суд пана над селянином), що підпорядковувався гродському суду67.
Міста Речі Посполитої поділялися на королівські, самоврядні та приватні. Державна влада над значною частиною міст здійснювалася за допомогою надання їм магдебурзького права. Згідно з цим правом, міська влада складалася з виборних урядників. Міський уряд очолювався бурмистром і війтом і складався з райців і лав-ників (присяжних), кількість яких коливалася від 8 до 12 осіб. Разом із тим у Києві на
середину XVII ст. налічувалося до 18 виборних урядників. При уряді міста існували дві колегії - рада на чолі з бурмистром і лава, якою керував війт. Саме рада представляла місто у його відносинах із державою. До компетенції міської ради входив розгляд справ по цивільних позовах, зокрема майнових суперечках і дрібних злочинах. Вона також здійснювала нагляд за благоустроєм міста та дотриманням правил торгівлі, віданням обліку міських прибутків і видатків тощо68. На кінець XVI ст. рада і лава становили єдиний орган управління містом - магістрат.
Бурмістр (з нім. burgermeister) - голова міського уряду в містах, які мали магдебурзьке право, - очолював магістрат, або раду, тримав у себе міську печатку. Обирався з-поміж багатих міщан. Права та обов'язки бурмістра окреслювалися королівськими декретами й полягали в тому, щоб кожного дня або за потреби ходити до ратуші й здійснювати публічну владу; розв'язувати спори між людьми й чинити справедливо, особливо щодо вдів і сиріт; наглядати за тим, щоб у місті не зростали ціни на їжу та напої; дивитися за тим, щоб пекарі, різники, корчмарі й торгівці виконували міські ухвали; викорінювати пияцтво тощо.
Війта (з нім. vogt) обирали з середовища райців. У селах війта обирала громада, а потім затверджував пан або, навпаки - місцевий державця пропонував людям свою кандидатуру на голосування. Влада війта поширювалася лише на міське населення, що перебувало під магдебурзькою юрисдикцією69. Його обирали терміном на один рік головно із середовища лавників, міських писарів чи підписків. Крім міського управління, війт також очолював міське судочинство та вів цивільні й кримінальні справи, хоча це очільництво було значною мірою формальним. За соціальним походженням війти могли бути представниками шляхетського та міщанського станів і поділялися на дві категорії - дідичних та іменованих. На війтівство призначалися певні земельні ґрунти, крім того, вибраний на цей уряд одержував певний відсоток із грошового податку (чиншу), міських штрафів, а також млинів, ставів і склепів.
При кожному державному чи місцевому уряді був свій писар. Земський писар був повітовим урядником, а також членом земських судів. До його обов'язків входило реєструвати різні справи та вписувати вирок до судових книг. На повітовому сеймику шляхта обирала чотирьох осіб на посаду місцевого писаря, після чого подавала їхні імена на затвердження королю, який визначав на посаду лише одну особу.
До складу міських урядників належав також будівничий. Він обирався з-поміж райців, а до обов'язків спочатку належав збір податків з усіх громадських будинків, а також догляд за ними. Найнижчу посаду в міському уряді обіймав підвойський, або міський, слуга, який призначався війтом, але був не тільки його слугою, а й слугою всіх членів магістрату. Міських і війтівських возних називали також підвойськими. Вони мали право засідати в місцевих судах.
Виконавчою та судовою владою на місцях (староствах і «гродах») керували старости, або ж королівські намісники. Спочатку їхнім головним обов'язком був збір податків для короля, але з часом їхні повноваження розширилися. Його влада, в тому числі й судова, поширювалася не лише на міщан і селян, а й на шляхту. Старости поділялися на «гродових» і «негродових» залежно від того, чи був у їхньому старостві «грод». «Негродовий» не мав права на здійснення судочинства, а тільки наглядав за королівськими маєтностями. Староста збирав близько десятка різних податків і
відправляв їх до королівської скарбниці, але разом із тим мав сплачувати четверту частину зі своїх прибутків (так звану кварту). Для оцінки спроможності старост платити кварту проводилися спеціальні загальнодержавні люстрації. Вони відбувались у 1569, 1616, 1660, 1765 та 1789 рр. Королівщини, де урядували старости, поділялися на дві категорії - староства до роздачі та економії («dobra stohwe»). А тому старости здійснювали адміністрування маєтностями на правах чужої і тимчасової власності.
Кожний староста мав свого заступника, якого називали підстароста, або ж бурґ-ґрабія (з нім. burggraf). Його призначав староста, так само як свого другого заступника - гродського суддю. На сеймі 1621 р. було вирішено, щоб під час збору «посполитого рушення» підстарости разом із войськими відповідали за перебування його військових підрозділів у своїх замках. Крім того, бурґґрабія був заступником гродського старости й призначався каштеляном або старостою. Серед його обов'язків були нагляд за замком і керівництво спеціальним загоном королівських вояків-«драбів», які слідкували за дотриманням порядку в місті й окрузі. Бурґґрабія також наглядав за безпекою на дорогах і виконанням кримінальних вироків гродського суду.
Якщо у Центральній, Правобережній і Лівобережній Україні більшість міських урядників була православного віросповідання, то на землях Західної України майже половина тогочасних «держслужбовців» визнавала католицьку віру. За етнічним походженням серед очільників міської влади переважали українці та поляки, а також були литовці, білоруси, вірмени, греки, татари та молдавани. Дослідники зазначають, що під впливом місцевих звичаїв та обставин «прикордонного» життя сформувалися певні відмінності в організації й структурі управління українських міст, які відрізняли їх від аналогічних структур великих населених пунктів Польсько-Литовської держави.
У сільських громадах українських воєводств Речі Посполитої державне управління здійснювалося через представників тогочасного самоврядування старост, війтів і «солтисів». Війт від солтиса відрізнявся тим, що перший головував у містечку, де поширювалося німецьке право, а другий - у селі або кількох селах з польським правом. Солтис повинен був організувати в разі потреби оборону села, збирати данину, живність і дерево, ремонтувати вали й огорожу, наглядати за порядком у громаді тощо. Обов'язки солтиса різнилися залежно від того, до яких земель належало його село - королівських, шляхетських чи духовних. Зазвичай солтиство переходило у спадок від батька до сина.
Орієнтуючись на норми звичаєвого права, в українських селах діяли сільські урядники - старости й отамани70. Війти або ж солтиси стояли на чолі сільських громад, які користувалися німецьким чи польським правом. Особливістю Східної Галичини було те, що тут існувала низка сіл, де, згідно з волоським правом, управляли князі та крайники71. Зазвичай у Центральній Україні сільськими громадами керували старости й отамани, які були виборними. Вони стежили за дотриманням вироблених норм співжиття, порядком у судочинстві та громаді. Заступниками у сільських старост і отаманів були десятники, що призначалися з авторитетних жителів села. На землях Центральної, Північної та Південно-Східної України власні правові норми і традиції почали творитись у межах військово-політичної корпорації Військо Запорозьке.
Земські уряди на українських землях у XV-XVIII століттях Микола Крикун
http://shron.chtyvo....stolittiakh.pdf
Сообщение отредактировал Anri: 19 марта 2017 - 20:09
- 4
#3 Вильгефорц
- Сирома
- 463 сообщений
Брат Сардельерам
Отправлено 20 марта 2017 - 00:52
Anri, Анри как всегда на высоте. А кто такие ипаты?
- 0
Три больших человека: король, священник и богач. Между ними наемник из простолюдинов. Каждый из больших людей требует от наемника убить двух других. Кто останется жив? Кто умрет?
-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Отрывок из Битвы Королей Джордж Мартин
Никнейм был изменён с MSAT на Вильгефорц
Это подпись будет отображаться до 08.03.2018
#4 Vendigo
Отправлено 20 марта 2017 - 01:31
Ипат (Hýpatos, греч. ὕπατος — «высочайший», мн. hýpatoi; итал. hypatus, ypatus, ipato) — византийский придворный титул, соответствующий латинскому титулу «консул» и первоначально являвшийся лишь калькой с оригинального названия. Женская форма этой должности ипатиса (hypátissa, греч. ὑπάτισσα). Также существовал вариант титула для ушедших с должности ипатов — Апоипат (apó hypátōn, греч. ἀπὸ ὑπάτων — экс-ипат, буквально: «из числа ипатов»), введённый в употребление при императоре Маркиане в середине V века. В результате опять калькирования римских понятий возникли также субверсии данного титула — анфипат (вице-ипат, проконсул), дисипат («лицо, имевшее консульство дважды», бис-консул) и протанфипат. Также «ипатом философов» (греч. ὕπατος τῶν φιλοσόφων) официально именовался глава философской академии в Константинополе.
- 0
Количество пользователей, читающих эту тему: 2
0 пользователей, 2 гостей, 0 анонимных
Total War: WARHAMMER
Мы ждали, мы верили. И наша вера была вознаграждена! Анонс Total War: WARHAMMER состоялся! Скептики были посрамлены, а вахоманы возликовали! Но разработчики на форумах успели уже рассказать немало подробностей. Во первых стало известно? что это будет не одна игра, а трилогия сдобренная целым сомном аддонов и дополнительного платного и бесплатного контента. Во-вторых фракций будет только четыре (Империя Сигмара, Зеленокожие, Гномы и Графы-Вампиры) но обещают сделать их максимально проработанными, богатыми на юниты и реально отличающимися друг от друга по геймплею. В третьих - главы фракций теперь не просто генералы которых не жалко потерять в бою. Теперь это Легендарные Лорды (Карл Франц, Гримгор, Торгрим и Маннфрэд фон Карштайн), герои со уникальным оружием, верховым животным, шмотками и набором квестов. Еще обещают такие новинки как летающие юниты, магию, танки, пушки и мущкеты... в общем вкуснятинка! В общем ждем больше информации и надеемся, что игра станет прорывом в серии.
Ну а апологетам историчности спешим успокоить - над Вархаммер трудится отдельная команда. Исторические игры Тотал Вар производство фэнтэзийной игры не тормозит.
Подробней о Total War: WARHAMMER
Total War: Attila
Анонс Total War: Attila с одной стороны немало удивил нас, а с другой еще раз доказал, что СА идет проторенной дорожкой. Ведь Аттила по сути это сиквэл аддона "Вторжение варваров" для Рима 1. Правда на этот раз они не стали скромничать и назвали его "новой игрой". Ок, мы не будем спорить. Отдельная игра про нашествие варварских племен на цивилизации античного мира - это прекрасно. Нужно отметиьт что разработчики действительно поработали на славу. По мнению большинства игроков, Аттила действительно оказался достойным продуктом, позволившим окунутся в мрачные эпохи.
Подробней о Total War: Attila Часть 1 и Часть 2
Total War: Rome 2
Анонс Rome II Total War состоялся 2 июля и это вызвало настоящую бурю восторга нашего сообщества! Настолько люди истосковались по рукопашному бою и легионерам, что анонс сиквела восприняли как настоящее чудо и "сбычу мечт". Снова вести в бой скованные железной дисциплиной легионы, непоколебимых греческих гоплитов и македонских сариссофоров, топтать врагов слонами и забрасывать отрубленными головами - это ли не счастье! Но ведь новые игры Total War это еще и морские баталии. И тут уж будет море фана, ведь разработчики обещают активное взаимодействие между сухопутными и военно-морскими силами. Обоюдный обстрел между береговыми укреплениями и боевыми кораблями на рейде даст новую степень свободы "стратегосам" античного мира.
Подробней о Total War: Rome II