Старченко Наталя. Українські світи Речі посполитої.
" Позиція волинян на Люблінському сеймі наприкінці травня 1569 року, отже, стала несподіванкою не лише для «коронярів», а й для литвинів. Так само — й подальші події. Ян Ходкевич інформував про них віленського воєводу й найбільшого супротивника унії Миколая Радзивила. Повідомляв, що волиняни, зайнявши свої місця між коронними послами, ініціюють приєднання ще й Києва. За кілька днів додавав: волиняни вже претендують не лише на Київ, а й на Берестя. Луцький земський суддя Гаврило Бокій на сеймі твердив, що Волинь простягається по річки Нарву та Ясєльду, тож до неї належать також Пінськ і Кобрин. Схоже, цьому героєві, якого на сеймі «коронярі» за його великі знання назвали «хронікою», йшлося про північний кордон колишнього Галицько-Волинською князівства. Зрештою, й сама берестейська шляхта, довідавшись про приєднання Волині до Корони, відіслала на сейм своїх послів, наказавши без унії не повертатися, аби не розриватися «з братією своєю панами волинцями». Ті ж намагалися із собою перетягнути до королівства всіх «своїх» — кого вважали частиною «свого почтивого народу». Можна припустити, що зрештою могло йтися про створення руською анклаву на східних теренах Польської Корони. А литвини нарешті змушені були зауважити волинян як групу зі своїми інтересами. Зокрема, Миколай Нарушевич писав у листі до віленського воєводи, що волиняни «поспішали до унії» не так під тиском «коронярів», як із власної волі, а декотрі з них, як-от той же Бокій, діють проти Литви не згірш за поляків.
Попри різницю в поглядах учасників сейму на приєднання до Корони Київського воєводства (звучали прагматичні голоси про великі видатки на захист східних теренів і виплату татарам традиційних «упоминків»), 5 червня долю Києва було вирішено так, як тою прагнули волиняни. Вони твердили, що Київ належить до Волині, є ворітьми до неї та Поділля, через які литвини з помсти водитимуть на ці землі татар; окрім того, московський князь прагне заволодіти Києвом як центром руської митрополії, тож ці терени потребують захисту, що його здатна надати лише Річ Посполита. 6 червня князь Костянтин Острозький підтвердив факт приєднання Київщини своєю присягою як київський воєвода, щоправда, без Мозирського повіту. Його старостою був Миколай Радзивил, тож, цілком імовірно, учасники сейму вирішили не дражнити зайвий раз самолюбство найбільшого супротивника унії. "
