Уніатсво-обєднання католицької таправославної церков на Берестейському соборі 1596р.Ця унія мала великий впливна Україну, що на той час входила до Речі Посполитої.Проблема уніатства широкостояла в суспільстві до її прийняття. З початкомДругої Городельської унії 1413р. кожен литовсько-руський князь має визнаватизверхність польського короля. На державні посади претендуватимуть тільки римо-католики. У Галичиніпочався рішучий наступ на "схизматів" (так католики називали православних).Православна церква на Україні зазнає нищівних ударів,її становище ускладнюється тим, що у Польщі відпала потреба оглядатися наКонстантинопольського патріарха: у 1453 р. Константинопользавойовують турки.
У 1568 р. до Польщі длязміцнення католицької віри було направлено велику армію єзуїтів, які невдовзіпочинають домінувати у релігійному та державному житті. Їх поява значною міроюпояснюється тим, що серед польської знаті, готової «вогнем і мечем» у власнихінтересах утверджувати хрест римсько-католицької церкви «на кресах східних», водночас дедалі більшого поширеннянабувала ідея позбутися залежності від Риму. Широка підготовка до запровадженняунії єзуїтами передбачала дезорганізацію та дискредитацію православної церквиі, водночас, всіляку пропаганду союзу з католицизмом — передусім для православних віруючих, білорусів і українців, якіжили на території Польсько-Литовської держави в тяжких умовах, зазнаючи нелише релігійного, а й соціальних та національних утисків.
Зпочатком Люблінської унії 1569р. ВКЛ та Польша обєднлалсь в Річ Посполиту, щовела політику ополячення та окатоличення. Посилюються два страшних для православ'я процеси: зодного боку, масові переходи шляхти, духовенства й віруючих в католицьку віру,а з другого — примітивізація,культурний занепад тих, хто залишився православним. Україна убожіє, втрачаєзнать, некатоликам забороняється займатисяторгівлею, їх не включають до ремісничих цехів, школи полонізуються. Зрадаукраїнської верхівки, пізніше —прийняття унії, з одного боку, полегшили польськимпанам процес закріпачення місцевого населення, а з другого — вкрай загострили соціальні, національні йрелігійні суперечності в Речі Посполитій. Трагічна ситуація на Україні кінця XVI ст. поставила проблему вибору і передправославним духовенством: 1) продовжувати нерівнуборотьбу, знаючи, що це несе загибель духовенству і неминуче окатоличення таполонізацію народу; 2) прийняти римо-католицьку віру, що викличе кривавий розкол, врезультаті якого частина народу загине, а інша буде полонізована; 3) піти на унію з Римом, щоб зберегти обряд і національнусамобутність, змінивши залежність від константинопольського патріарха назалежність від папи римського.
Прийняття ідеї уніїчастиною православного духовенства пояснювалось і деякими іншими, прозаїчнішими обставинами. Уже протягом століття,незважаючи на церковні канони, зловживаючи правом патронату призначатикандидатів на архієрейські кафедри, ігуменів монастирів і навіть священиківпарафіяльних храмів, польські правителі роздавали церковні нагороди, часомпродавали високі церковні посади. Внаслідок цього надзвичайно знижувавсядуховний рівень ієрархії, яка більше турбувалася про свої власні інтереси, а неінтереси свого народу; це підривало її зв'язок з народними масами. Зрозуміло,що ці характеристики не стосуються усіх представників православного духовенствана Україні того часу, але все ж таки значна частина його загрузла в розпусті.
. Підготовка православноїцеркви в Польщі до унії з Римом проводилася в обстановці таємності, що їїдотримувалися як єпископи, так і уряд. Уже 24 червня 1590 р. чотири єпископи —Луцький, Львівський, Пінський і Холмський — підписали та скріпили своїмипечатками грамоту про згоду прийняти унію. . Й укладення в Бресті було так самозасекречене, як і попередня їхня нарада в Белзі. Пізніше питання про уніюобговорювалося не на чергових зборах, а на таємних, «покутних зібраннях»(тобто «по кутках»). У посланні віденського духовенства до новогрудськоговоєводи Феодора названі чотири «покутних собори»: Сокаль-ський,Красноставський, Кобринський, Брестський, що відбулися 1594—1595 рр.У грудні 1594 р. у Сокалі було розробленодесять умов прийняття унії, так звані «сокальськіартикули», тільки три з них стосувалися церковних питань. Щодо віри в нихнічого не говорилося. Уповноважений Сокальськогоз'їзду Терлецький та інші прибічники унії в 1595 р. на нарадах разом із представниками католицькогодуховенства виробили «Угоду духовенства латинського і руського, припосередництві Кирила (Терлецького), єпископаЛуцького, з відома його королівської милості та панів-сенаторів». МитрополитМ. Рогоза та єпископи Володи-мирський, Луцький,Пінський разом із Кобринським архімандритом Тоною підписали 1червня 1595 р. докладні артикули уніїпапі й королю. 12 червня митрополит і єпископи підписали послання папі,висловивши тим самим згоду прийняти унію.
Унія, яка готувалася таємно від народу, піддалася рішучому осуду ще до її проголошення. Слідомза князем Островським Константином єпископЛьвівський Гедеон 1 липня 1595 р. записав у міській книзі свій офіційний протестпроти унії: «Постанова про неї складена всупереч правилам та звичаям нашоїправославної віри, нашим правилам і вільностям, безвідома й дозволу патріархів, наших духовних керівників, без нарад духовногособору, а також без волі світських станів, як знатних старо-житнихстанів, так і простих людей православної віри, без згоди яких ми нічого робитине бажаємо»
Однак король Сигізмунд III, побоюючись, що православні можуть зруйнувати унію, непогоджувався на скликання собору. Він 14вересня 1595 р. повідомив своїм підданимпро об'єднання православних в Речі Посполитій з римською церквою універсалом ічерез два дні відправив єпископів Іпатія і Кириладо Риму. Водночас Сигізмунд звернувся до папи з проханням дозволити скликати вПольщі з'їзд руських уніатів і православних для залучення останніх до римськоївіри. У грудні 1595 р. єпископи, послані доРиму польським королем на аудієнцію до папи Климента VIII, в присутності кардиналів подали йому проханняєпископів православної церкви в Речі Посполитій прийняти їх в об'єднання зримською церквою. Папською буллою уніатській церкві забезпечувалося збереженнясхідних обрядів, «якщо ці обряди й церемонії не суперечать істині і вченнюкатолицької віри і не перешкоджають спілкуванню з Римською церквою», правосвящеників на шлюб, дозвіл київським митрополитам призначати єпископів своїхобластей. Постанови двох соборів — уніатського і православного,які відбувалися одночасно в Бресті 6—10 жовтня 1596 р., були подані королю Сигізмунду III, але затверджені саме рішенням уніатського собору, як іпередбачали захисники православної церкви. Отак православ'я в Речі Посполитійфактично опинилося поза законом. Усі права, що з давніх-давен належалиправославній церкві, передавалися тепер уніатській; для православних кліру та мирян в королівсько-магнатській Польщінастали тяжкі часи.
Унія 1596 р. —дуже складне і суперечливе явище в історії нашого народу, а тому й не дивно, щоі в сучасних публікаціях автори по-різному, часом з протилежних позицій,оцінюють її наслідки. Розглядаючи суть релігійного аспекту цього союзу, слідзазначити, що уніатська церква визнала основні догмати католицизму і владупапи римського, зберігши лише православнуобрядовість. Це було продиктовано необхідністю рахуватися із негативнимставленням православних до католицької віри, виявити певну гнучкість, абидобитися підпорядкування православної церкви Ватикану.У політичному плані, як ми уже зазначили, укладення унії, тобто союзуправославної церкви з Римом, підтримували передусім польські королі та шляхта.Витісненням споконвічної віри жителів Західної України — православ'я католицизмом, оплотом якого була Польща,вони прагнули поглибити процеси ополячення українців. Унію підтримувала такожзначна частина українських феодалів, яка ополячилася, латинізувалася, зрекласявіри й мови свого народу
Уніатське духовенство так і не набуло рівних прав з католицьким, а рядові віруючі як були,так і залишилися кріпаками. Становище українського населення, яке не бажалопереходити в унію, ставало дедалі нестерпнішим, особливо в Литві, на Волині й вГаличині. Уніати й католики не допускали православних до участі в міськомусамоврядуванні, обмежували їх права займатися ремеслами і торгівлею, змушувалипереходити в уніатство.Отже, уніатство в Україні-можна вважати зрадоюдуховенства, бо більшість з української верхівки турбувалась пор свою долю,а недолю України, тому перед ними не стояло так гостро національне питання, що затих обставин було тісно пов'язане з питаннями релігійними та політичними.Значно важливішим для них було краще «вписатися» в ряди польської шляхти,набути рівних прав щодо участі в державних інституціях.
Використано матеріали:В.Лубський "Релігієзнавство". Вілбор, 1997
О. Калінін "Релігієзнавство". "Науковадумка", 1994 р.
хто як думає?
Сообщение отредактировал buba1996: 16 января 2012 - 01:15
ЗЫ Цікаво б дізнатися, що думають сучасні поляки з цього приводу. Наскільки я знаю на форумі парочка їх є. Агов!
Украина...что сказать 
